Відеробота про вишиванку у номінації Future me Look - це більше, ніж про стиль. Це про ідентичність, яка читається не словами, а візерунками. Кожен орнамент тут - як код пам'яті, що з'єднує покоління і водночас говорить мовою сучасності. Герої відео не просто у вишиванках, вони одягненні в історію. Поєднують традиції і сучасні образи: впевнені, вільні, красиві у вільній Україні. І саме в цьому її справжня сила - бути частиною "me", залишаючись частиною "we".

Вишиванка - це більше, ніж одяг. Це історія, закодована у візерунках, це пам'ять поколінь і тихий оберіг, який завжди поруч. Анімаційна казка "Вишита казка" відкриває світ по-особливому - через образи, кольори й символи, звірів що оживають на екрані, створюється чарівна казка.

"Моє місто в пітьмі" - це не лише про відсутність світла. Це про моменти, коли звичні вулиці змінюють свій вигляд, а тиша стає гучнішою за будь-який шум. У темряві місто відкривається по-іншому: без метушні, без зайвого блиску, але з особливою щирістю. Ця відеоробота - спроба побачити знайоме під іншим кутом. Ліхтарі, що ледве освітлюють дорогу, вікна будинків, у яких жевріє життя, силуети людей - усе це створює атмосферу тривоги й водночас надії. Бо навіть ц пітьмі місто живе, дихає, не здається. 

"Моє місто в пітьмі" - це історія про витримку. Про те, як темрява не перемагає, а лише підкреслює світло, яке ми носимо всередині

Юні журналісти Інформаційно-творчого агентства "ЮН_ПРЕС" КПДЮ, гуртка "Віртуальна редакція", які обрали тему відеосюжету, що ілюструє проєкти та ініціативи, які вже сьогодні формує майбутнє України.

Іноді здається, що вибору немає - особливо тоді, коли ти сам у новому місті, без друзів і підтримки. Саме з цього починається історія героїні відеороботи «У тебе завжди є вибір». Вона шукає прийняття, намагається стати "своєю" серед нових знайомих, але потрапляє у пастку довіри. Зрада друзів стає переломним моментом: бажання бути прийнятою штовхає її на неправильний крок - крадіжку. І наслідки не змушують себе чекати. Поліція, страх, розчарування - усе це змінює її погляд на людей і на себе. Ця історія нагадує: навіть у найскладніших ситуаціях вибір є завжди.

Подорожі залишають у пам’яті особливі моменти, які з часом стають справжніми спогадами. Ми, учні Печерського ліцею №75, відчули це під час поїздки до Самбора — міста, яке відкрилося для нас по-новому.

Коли ми лише приїхали, Самбір здався нам тихим і спокійним. Але варто було пройтися його вулицями, як ми почали помічати деталі: старовинні будівлі, затишні площі, атмосферу, яку неможливо передати словами. Ми зрозуміли, що це місто не поспішає відкриватися — його потрібно відчути.

Працюючи над відео для конкурсу, ми стали не просто глядачами, а дослідниками. Кожен із нас намагався знайти щось своє: хтось звертав увагу на архітектуру, хтось — на історію, а хтось — на настрій міста. Разом ми створювали не просто відео, а історію про Самбір, яку пропустили через себе.

Найціннішим для нас стало те, що ця поїздка об’єднала нас ще більше. Ми обговорювали ідеї, сперечалися, шукали найкращі кадри, але в результаті створили спільну роботу, якою можемо пишатися. У цьому відео — частинка кожного з нас.

Самбір навчив нас бачити більше, ніж просто зовнішню красу. Він показав, що навіть невеликі міста мають велику душу і унікальну історію. І тепер для нас це не просто місто на карті, а місце, яке залишило слід у наших серцях.

Ми впевнені: щоб зрозуміти місто, його потрібно не лише побачити, а й відчути. І саме це ми намагалися передати у нашому відео

У своїй конкурсній роботі ми хотіли показати Дніпро не як туристичну листівку, а як справжнє місто, у якому поруч існують різні епохи. Роботу підготували учні 3 та 4 класів.

Цим відео ми хотіли зобразити, як Київ допомагає людям. Як самі Кияни обирають настрої міста і яким цей настрій є для кожного з нас.

Ескіз у кольорах драйву

У світі, де більшість обирає комфортну тишу, я обираю звучання. І неважливо, чи це академічний вокал, чи самоіронічне «пищання свинки у загоні» під час репетицій — головне, що мій голос справжній. Я не боюся бути кумедною, бо знаю: щирість — це перший крок до справжньої майстерності.

Моє життя — це динамічний репортаж, де кожен день є новим інформаційним приводом. Сьогодні я тримаю мікрофон, витягуючи сенси з інтерв’ю та фіксуючи реальність у проєкті «Я-Репортер». Увійти до ТОП-50 — це не просто успіх, це доказ того, що мої тексти та думки мають вагу. Але «срібло» для мене не існує. Мої амбіції не знають зупинок, адже я живу за принципом: «Моя стеля — чиясь підлога». Там, де інші бачать межу можливостей, я бачу лише фундамент для наступного стрибка.

Проте за залізною дисципліною та прагненням до кар’єрного злету стоїть велике серце. Волонтерство у Червоному Хресті України — це мій спосіб тримати баланс. Тут і кредо «Ставлення до людей як до себе» перетворюється на конкретну допомогу. Я розумію, що справжній успіх — це не лише кількість нагород, а й здатність бути корисною там, де це критично важливо.

Я — це коктейль із креативу, волонтерської небайдужості та нестримної жаги до самореалізації. Кожне слово в  коротких есе, кожен відзнятий кадр і кожен волонтерський виїзд — це цеглинки до будівництва майбутнього. Я не чекаю нагоди, а створюю її сама, впевнено крокуючи до своєї мети. І будьте певні: цей репортаж про успіх тільки починається.

Гурток «Дитяче телебачення» Харківського ліцею мистецтв №133 — це простір творчості, де діти вчаться бачити історії навколо себе, працювати в команді та створювати власний медіаконтент. Конкурсна робота «Таємниці Саду Шевченка» відкриває глядачам чудову атмосферу одного з найвідоміших місць Харкова (сад імені Тараса Шевченка), поєднуючи історію, легенди та дитячий погляд на рідне місто. 

Відеосюжет спонукає берегти культурну спадщину та по-новому відкривати знайомі місця.

 Ми — Мілана Шейко та Юлія Леонова, вихованки студії дитячого телебачення Лозівського ПДЮТ. У номінації «У фокусі уваги» ми вирішили висвітлити не просто проблему, а неймовірну силу людської доброти — волонтерський рух допомоги безпритульним тваринам.

Наш фокус — це об’єктив, спрямований на тих, хто зазвичай залишається в тіні, але щодня рятує життя. Через нашу відеороботу ми прагнемо показати, що волонтерство — це не лише обов’язок, а здатність бачити біль тих, хто не може про нього сказати. Ми фіксуємо моменти турботи, щоб нагадати: кожен із нас може стати променем надії для чотирилапих.

Волонтери в нашому кадрі — це герої нашого часу, чия праця заслуговує бути в центрі загальної уваги.

У фокусі уваги є страх, який іноді приходить тихо. Він не стукає у двері - він живе всередені. Саме таким постає "вовчий вірус" у відеороботі: невидимий, але сильний, він змушує дівчинку боятися всього - темряви, тиші, власних думок. Її сни перетворюються на кошмари, де страх набуває форми й переслідує її,/ ніби тінь. "Вовчий вірус" - це історія про внутрішню боротьбу. І водночас - нагадування: навіть найтемніші сни розсіюються, коли з'являється бути сильнішим за власний страх.

Коли світло зникає, починає звучати те, що зазвичай губиться у шумі. Відеоробота "Психоделіка відключення" показує не просто темряву - вона відкриває внутрішній світ людини, який оживає без електрики. Тіні на стінах, випадкові звуки - усе це перетворюється на особливу мову відчуттів. Ця робота нагадує: іноді, щоб знайти світло, потрібно спершу опинитися в темряві

"Не здаватися в тилу: як франківські волонтери плетуть маскувальні сітки за новою технікою". 

Саксаганського, 97, де зараз діє її Літературно-меморіальний музей). На честь поетеси названі бульвар, площа та театр, встановлено пам'ятники, а багато будинків позначені меморіальними дошками.

Цей сюжет присвячено ювілею нашої видатної Лесі Українки. 

Ми прагнули, аби інші згадали, відкрили і пізнали її неповторну, вічно актуальну творчість.

У сучасному світі телефон став продовженням руки. Він завжди поруч: на парті, у кишені, у думках. Відеоробота "Клас без телефону" показує знайому картину: клас, де кожен занурений у свій екран. Тиша тут не означає спокій - це тиша відсутності живого спілкування. Немає сміху, обговорень, поглядів одне на одного. Але з'являється вона - дівчина, яка наважується змінити правила. Один простий крок - вимкнений інтернет - стає точкою перелому. Спочатку розгубленість, навіть невдоволення. Та замість цього з'являється інший - живий світ. Інтелектуаліні ігри, які пропонує дівчина, стають не просто розвагою. Вони відкривають учням один одного. Тут народжується командний дух, з'являється інтерес, азарт, щирі емоції. Ця історія не про заборону технологій. Вона про вибір. Про те, що ми самі вирішуємо, куди спрямувати свою увагу - у віртуальний світ чи в реальний, де є друзі, думки, ідеї та справжні відчуття.

Війна забирає не лише життя - вона змінює долі тих, хто залишається. Відеоробота "Настуся проти..." - це тиха, але глибока історія про пам'ять, втрату і силу дитячого серця, яке не погоджується забути. У центрі сюжету - маленька дівчинка, для якої тато не став минулим. Він живе у спогадах, у звичних речах, у відчуттях. Його сорочка - як обійми, яких так бракує. Його кепка - як символ присутності, за яку Настуся тримається, щоб не втратити зв'язок із найдорожчим. Поруч - мама, зламана горем. Її біль - мовчазний, глибокий, той, що не має слів. І саме тут в кадрі з'являється ще одна важлива постать - друг сім'ї , який не змінює, а підтримує. Кульмінація історії - зникнення кепки. Для Настусі це не просто втрата речі, це страх втратити пам'ять про тата. І в цей момент звучать прості, але дуже сильні слова: кепка зникла, але тато - у серці. Його не можна загубити, поки живе пам'ять. "Настуся проти..." - це історія про спротив забуттю. Про те, що навіть маленька дитина здатна зберегти найголовніше - пам'ять і любов, які сильніші за будь-яку втрату.

Номінація "У фокусі уваги" назва відеороботи "Змінюємо світ на краще". У світі, де все швидко змінюється, є те, що тримає нас міцно - пам'ять. Відеоробота "Змінюємо світ на краще" - це щира історія про родину, коріння і тих, хто формує нас навіть тоді, коли їх уже немає поруч. Образ бабусі у фільмі - це не просто спогад, а цілий світ. Вона - оберіг родини, носій історії, людини, яка навчала, підтримувала і передавала любов до рідної землі. Через її розповіді оживає Україна - справжня, глибока, вистраждана і водночас прекрасна. Внучка, яка створила відео, ніби зшиває минуле і теперішнє. Вона показує стару хату, фотографії, родинні моменти - усе, те, що зберігає тепло дому. ЇЇ голос звучить як продовження бабусиної історії, як доказ того, що пам'ять не зникає, а живе у наступних поколіннях.Ця робота звертає увагу  на головне - ми є тими, ким нас зробили наші рідні. І поки ми пам'ятаємо, вони залишаються з нами. Бо саме пам'ять здатна змінювати світ - робити його глибшим, сильнішим і людянішим.

Вітаю. Я Ільницька Маргарита, учениця 10 класу Печерського ліцею 75 міста Києва.

Тему своєї  роботи я обрала не випадково. Мені завжди було цікаво спостерігати, як змінюється моє місто та на які аспекти це впливає. Останніми роками Київ став активно розвиватися. Наприклад: старі промислові зони зникають або отримують нове життя, з’являються більш сучасні будівлі та різні нові простори. Саме тому мене зацікавила трансформація саме заводу «Арсенал» - приклад того, як промислова територія може стати культурним центром цілого міста, та водночас містити в собі багато нових точок чи бізнесів: ресторани, кафе, кондитерські, освітні центри та просто зони  для відпочинку. Ця територія дійсно стала невід’ємною частиною сучасного міста. Також, я дуже цікавлюся економікою, і тим, як вона працює.  Бо в майбутньому планую працювати саме в цій сфері, і хочу розуміти, як формуються ціни, працює бізнес і як розвиток впливає на життя людей. Джентрифікація напряму пов’язана з  різними економічними процесами: росте вартість житла, з’являються нові можливості, але є і нові проблеми. Мені було важливо не просто описати зміни, а спробувати зрозуміти, кому вони приносять користь, а кому можуть створювати труднощі.  Не менш важливу роль у виборі теми відіграла географія. Завдяки цьому предмету я навчилася дивитися на місто як на єдину систему: розташування об’єктів, транспорту , ресурси - усе взаємопов’язано. Під час дослідження я звернула увагу на те, що «Арсенал» має досить вигідне розташування, яке значною мірою вплинуло на його перетворення.

Ця робота стала для мене першим серйозним дослідженням. Я дізналась багато нового, що вплинуло на мій інтерес до економіки та урбаністики. Я впевнена, що отримані під час цього дослідження знання знадобляться мені в майбутньому. Також, хочу щиро подякувати моєму вчителю географії Самоліченку Сергію Михайловичу за величезну підтримку, гідні поради та віру в мене. Сподіваюся, що моя робота буде для вас цікавою та корисною. Дякую за можливість поділитися результатами свого дослідження. 

Вона хоче розповідати історії, відкривати очі суспільству, бути голосом тих, кого не чують. Її мрія — це не просто професія, а місія: доносити важливе і змінювати світ словом.

Хлопчик, який прагне стати лікарем-хірургом, говорить про допомогу. Його майбутнє — це врятовані життя, надія і віра. У його бажанні відчувається щирість і готовність бути поруч із людьми в найважчі моменти.

Ця відеоробота нагадує: майбутнє — це не абстракція. Воно має обличчя, голос і серце. І це — сьогоднішні діти. Вони різні, але їх об’єднує одне — прагнення бути потрібними, корисними і сильними.

Я — учениця 6-го класу ліцею №5 ім. Т. Г. Шевченка у Коростишеві. Попри юний вік, я активно змінюю наше місто як членкиня Молодіжної ради.

​

Моя пристрасть — слово: я пишу дописи для місцевої газети та видання «Svitlo School». Маю творчий досвід — була ведучою на радіо «Вечірньої казки» для маленьких містян. Прагну розвиватися, надихати однолітків та бути корисною своїй громаді!

Софія Жовтило (14 років), учениця Богуславської школи мистецтв, у проєкті «Війна крізь мистецтво» об’єднує дитячу щирість із силою технологій. Оживляючи за допомогою ШІ власні твори та роботи однокласників, авторка перетворює статичний живопис на динамічний літопис спротиву. Під рефлексивний «Запах війни» гурту «ТІК» вона візуалізує метаморфозу болю в силу. Це маніфест юного покоління, для якого культура є живою зброєю, а цифрова інновація — способом зберегти пам’ять та гартувати ідентичність.

Війна змінила життя тисяч дітей. Хтось залишив свій дім, школу, друзів, улюблені вулиці й був змушений починати все спочатку в новому місті. Але найбільше випробування — не переїзд, а страх бути чужим серед інших. Саме тому дружба сьогодні стала особливо важливою.

Діти, які приїхали з інших міст і сіл через війну, часто приховують свої переживання. Вони сумують за домом, хвилюються, чи приймуть їх у новому колективі, чи знайдуть вони друзів. Іноді достатньо одного доброго слова, щоб людина перестала почуватися самотньою.

У фокусі уваги нашого відео — прості, але дуже важливі речі: підтримка, щирість і людяність. Ми хотіли показати, що дружба не має кордонів, а діти здатні розуміти одне одного навіть без зайвих слів. Коли поруч є друзі, нове місто вже не здається таким чужим, а біль втрати стає трохи меншим.

"Формула щастя" не має єдиної формули, але кожен із нас намагається її знайти. Для когось це великі досягнення, а для когось - прості моменти: усмішка близької людини, тепле слово, відчуття спокою. Відеоробота "Формула щастя" показує, що справжні цінності не вимірюються цифрами чи успіхами. Вони народжуються в щирості, підтримці та здатності помічати красу в буденному.  

Мене звати Мілана Шейко. Я — вихованка студії дитячого телебачення Лозівського Палацу дитячої та юнацької творчості. Сьогодні моє життя, як і життя тисяч українських дітей, розділене на «до» та «після». Ми — покоління, яке занадто рано дізналося значення слова «війна» і відчуло на собі, як це — втрачати дитинство. Проте саме про це моя конкурсна робота: про незламну дитячу душу, яка навіть серед темряви шукає світло.

Головний фокус моєї роботи — це контраст між суворою реальністю війни та незгасною здатністю дитини бути щасливою.

У своєму відеопроєкті я приділяю увагу тому, що, попри вкрадені канікули, зруйновані плани та постійну тривогу, ми не перестаємо бути дітьми. Моя «формула щастя» сьогодні виглядає інакше, ніж два роки тому. Вона складається з простих, але життєво необхідних речей. Мій проєкт — це заклик побачити, що діти не просто «чекають на мир». Ми живемо вже сьогодні. Ми шукаємо, що робить нас щасливими, і знаходимо це в підтримці друзів, у творчості та у вірі в те, що добро обов'язково переможе.

Я переконана, що діти війни — це не лише про біль, це про неймовірну силу духу. Моя робота присвячена кожній дитині, яка, попри все, продовжує посміхатися та мріяти. Адже наше щастя — це не відсутність проблем, це наша здатність залишатися собою навіть у найважчі часи.

Через об’єктив телекамери я хочу сказати всьому світові: "Ви можете забрати наше дитинство, але вам ніколи не забрати нашу здатність бути щасливими та мріяти про велике."

Іноді щастя не потрібно шукати далеко - воно тихо живе у спогадах. У відеоролику "Відлуння спогадів" кілька дівчат збираються біля річки - місця, де час ніби сповільнюється , а думки стають щирішими. Вони сміються, мовчать, дивляться на воду і згадують моменти, які колись здавалися звичайними, а тепер стали безцінними. Річка у цій історії - не просто пейзаж. Вона як символ часу: постійно рухається, не зупиняється, але зберігає у своїх відлисках усе, що було. Так і життя - воно плине вперед, змінює нас, розводить різними шляхами, але залишає в серці відлуння теплих днів. Це тиха, але глибока історія про те, що наше минуле не зникає.

"Світло є..." навіть тоді, коли за вікном темно. Новий рік - це особливий час, коли навіть у найскладніші моменти хочеться вірити в диво. Світло є. У святах, у спогадах, у людях. І поки воно є в наших серцях - є й надія, є життя, є щастя. 

Марія Онопрієнко,  Київський ліцей 133, 5 клас. Весела, творча, на все має власну думку. Сюжет "Переродження"- десь з філософським підтекстом і ,в кінці кінців, є життєстверджуючим. Зима була важкою і прагнення весни, мабуть, стали мотивацією для створення цього фільму.

Ліфіренко Анелія, 7 років, дуже талановита, гарно малює, сама вигадує сюжети. Текстовий супровід, теж, її - навіть професійний актор не зробив би краще. Як ви зрозуміли, йдеться не тільки про їжу, Анелія хоче поділитися секретним рецептом дружної сім`ї, де всі разом, де смачно пахне блинами і де панує любов.)

Мене звати Аліса. У своєму відео я шукала відповідь на запитання: що таке щастя і чи можна його виміряти? Для когось це успіх чи велика мрія, а для мене щастя ховається у простих речах: перший сніг, улюблена пісня, підтримка близьких людей, щирі обійми. Я зрозуміла: щастя не має формули чи цифр. Його можна лише відчути серцем.

Для цієї роботи я створив не лише картину, а й історію її народження. Через 13 етапів — від першого ескізу до останнього мазка — я показав, що щастя не з’являється миттєво. Воно складається з терпіння, творчості, помилок, тепла й світла. Моя «формула щастя» народилася в самому процесі створення картини: щастя — це момент, коли звичайні речі починають світитися твоєю любов’ю. Моє «щастя» не ідеальне й глянцеве. Воно живе. А живі роботи завжди мають власне світло.

Ми учні Авіакосмічного ліцею ім. І. Сікорського, команда "Крила України" наша робота це формула щастя, коли людина займається тим, що любить, вірить у свої сили та не боїться мріяти. Не менш важливо мати поруч людец, які підтримують і розуміють. Формула щастя для нас - це любов, підтримка, мрії та вдячність за кожен день.

Кожна людина іноді опиняється в моменті, коли здається, що весь світ проти неї. Саме так сталося і з головною героїнею відео — молодою дівчиною, яка зіткнулася з важким періодом у своєму житті. У навчальному закладі вона стала жертвою булінгу та непорозумінь. Ситуація настільки загострилася, що постало питання про її відрахування з університету. Замість підтримки вона навіть почула суворі слова від мами: якщо проблеми продовжаться, їй доведеться самій справлятися зі своїм життям. У цей момент дівчина відчула себе самотньою та розгубленою.

Коли здається, що сил уже немає, людина часто починає сумніватися у собі. Саме так почувалася героїня: ніби весь її світ руйнується. Але інколи підтримка приходить у найнесподіваніший спосіб. Уві сні до неї приходить її померла бабуся — людина, яка колись була для неї символом любові, тепла й мудрості. Бабуся говорить прості, але дуже важливі слова: що дівчина сильна, що вона розумниця, що не повинна здаватися і що в неї обов’язково все вийде.

Цей сон стає для героїні переломним моментом. Прокинувшись, вона починає усвідомлювати, що справжня сила знаходиться всередині неї самої. Її життя, її мрії, її боротьба — усе це створює її власний всесвіт. І ніхто не має права сказати їй, що вона недостатньо сильна або гідна.

Ідея «Я — всесвіт» полягає в тому, що кожна людина має безмежний внутрішній світ, сповнений сил, надій і можливостей. Навіть коли здається, що навколо темрява, у середині нас завжди є світло. Варто лише повірити в себе.

Героїня зрозуміла, що труднощі — це не кінець, а лише випробування. Завдяки словам бабусі вона знаходить у собі сміливість рухатися далі й боротися за своє майбутнє. Адже кожна людина — це цілий всесвіт, і тільки від неї залежить, яким він буде.

Творча команда юних журналістів

"Зміни свій світ, поки не пізно" світ, у який так легко втекти, інколи стає пасткою. У відеороботі звичайна гра перетворюється на цілий всесвіт - захопливий, небезпечний. Діти, занурюються у комп'ютерні ігри, поступово втрачають межу між реальністю і вигаданим світом. Там усе здається простішим: є правила, рівні, перемоги. потрапивши у цей інший всесвіт, герої стикаються не лише з пригодами, а й із самим собою. Вийти з гри означає не програти, а навпаки - перемогти. "Зміни свій світ, поки не пізно" - це нагадування про те, що кожен із нас творить свій всесвіт. І тільки від нас залежить, чи буде він справжнім.

Наша конкурсна робота у номінації «Я — Всесвіт» народилася з простої, але водночас глибокої ідеї: кожен із нас — це окремий світ. Саме тому ми обрали назву «Світ у кожному», адже хотіли показати те, що не завжди видно ззовні.

Працюючи над відео, ми зрозуміли, наскільки різними є наші внутрішні всесвіти. Хтось із нас мріє про подорожі й бачить себе дослідником світу, хтось знаходить гармонію у творчості, а хтось — у тиші та роздумах. Але попри ці відмінності, нас об’єднує одне: у кожному з нас є щось унікальне, щось безмежне.

Ми намагалися передати це через кадри, емоції, погляди. У нашому відео немає випадкових моментів — кожен із них розкриває частинку внутрішнього світу людини. Ми хотіли, щоб глядач не просто подивився відео, а замислився: а який він — мій власний всесвіт?

Ця робота стала для нас не лише творчим проєктом, а й можливістю краще зрозуміти себе і одне одного. Ми побачили, що за звичайними шкільними буднями ховається набагато більше — мрії, переживання, думки, які формують кожного з нас як особистість.

«Світ у кожному» — це не просто відео. Це нагадування про те, що кожна людина — цілий всесвіт. Варто лише зупинитися і придивитися, щоб побачити цю безмежність 

У кожного бувають дні, коли настрій ніби «на нулі». Саме про це — відеоробота «Закінчується на нулі». Вона показує стан дівчини, яка губиться у власних думках, відчуває втому, самотність і внутрішню тишу, що тисне сильніше за будь-які слова.

Світ навколо не зупиняється, але для неї він ніби втрачає кольори. І в цей момент особливо важливо, щоб поруч були ті, хто помітить. Друзі стають тим світлом, яке поступово повертає її до життя. Вони не змінюють усе одразу, але своєю присутністю, щирістю і підтримкою допомагають зробити перший крок — від «нуля» до тепла.

Ця робота нагадує: навіть коли здається, що все закінчується, це лише точка відліку. Бо поруч можуть бути люди, які допоможуть почати знову. Іноді достатньо простого «я поруч», щоб врятувати цілий світ усередині людини.

Мене звати Василь. Здавалося б, я навчався ще у молодшій школі, а вже тоді активно почав створювати мультфільми. Простий стиль, лаконічні сюжети — усе це характеризує як мої старі роботи, так і нинішні. Жодних «надто хитромудрих сценаріїв»: головна думка анімаційного твору має стати зрозумілою будь-якому глядачу за короткий хронометраж. Проте я хочу, щоб люди обдумували цю думку після перегляду. Це стосується і цієї конкурсної роботи під назвою «Я». Усі ми люди розумні й хочемо знати якнайбільше. Набагато більше, ніж ми знаємо зараз. А що, як знати все на цьому світі? А що ми знаємо в принципі? Можливо, ми взагалі нічого не знаємо... Сподіваюся, що моя робота наштовхне людей на роздуми про розуміння своєї сутності в нашому світі нескінченних потоків інформації. «Я знаю, що я нічого не знаю»...